Читать онлайн книгу "18 : Парафрази й переклади. Книга 1"
18+: Парафрази й переклади. Книга 1
Олексiй Кононенко
У книжцi «18+» зiбранi парафрази й переклади еротичних текстiв майстрiв слова рiзних часiв з рiзних краiн свiту. Цi твори мають загалом схожу долю – свого часу iх забороняли, знищували, не допускали до читача. Авторiв, iлюстраторiв, друкарiв переслiдували, вони змушенi були виiздити за кордон, декого навiть ув’язнили. Проте написане пером збереглося, було видрукуване, дiйшло до наших часiв. Якщо тексти друкувалися iншими мовами, вони мають повне право побачити свiт украiнською. Отже, украiнський читач може насолодитися еротичними творами Жана Лафонтена, Юрiя Винничука, Олександра Пушкiна, Лесi Украiнки, П’етро Аретiно, Джефрi Чосера та iнших майстрiв слова.
Олексiй Анатолiйович Кононенко
18+
Книга 1
Парафрази й переклади
Якщо судити з лiтератури, то на Украiнi й дiти не родяться, хiба що до капусти iх лелеки пiдкидають. Хай живуть i лелеки. Але iх мало, щоб забезпечити прирiст населення. Тож нехай iм допоможуть письменники.
Юрiй ШЕВЕЛЬОВ
Не iснуе моральних i аморальних книг. Книги написанi або добре, або погано.
Оскар УАЙЛЬД. Передмова до роману «Портрет Дорiана Грея», 1890 р.
Жан Лафонтен
Кiшка, яку обернули жiнкою
У давнину один дивак
По вуха в Кiшку закохався;
Без Кiшки хлоп той аж нiяк:
Із нею спати укладався,
З одноi миски з нею iв;
Дивак нарештi одружитись захотiв.
Почав Юпiтеру молитись – свято вiрив, —
Що Кiшку дiвкою для нього оберне.
Юпiтер диво вiдчебучив несмiшне:
Дiвицею постала Машка сiра!
Дивак на радощах заледь не збожеволiв:
Цiлуе милу, пестить, обнiмае,
Мов ляльку наряджае.
Та й наречена рада вищiй волi,
Вiддати й руку, й серце обiцяе:
Багатий наречений i не дiд:
Журби немае, що не кiт!
Чимшвидше до вiнця; хутенько обвiнчались;
Гостей спровадили, нарештi, дочекались…
Кохану нiжно роздягав,
То пальцi, то вуста, то шийку цiлував;
Вона його до себе пригорнула,
Аж раптом вирвалась, майнула…
Куди ж? – пiд лiжком миша зашкреблась.
Природну схильнiсть витравити зась.
Киiв, лютий 2017
Леся Украiнка
Вороги
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тiльки вибачте ласкаво,
Що не все в нiй буде нове.
Леся Укранка. Давня казка
* * *
Fiat lux! (Лат.) – Хай буде свiтло!
– Не життя! Пекельнi муки!
Каторгу сама обрала… —
Жiнка в розпачi нiмому
На кушетку майже впала.
Миготить в камiнi вогник…
– Господи! Життя нiкчемне!
Молодi найкращi роки
Змарнувала я даремно!
Чоловiк – сама вiдраза —
В нервах вiдмiряе кроки.
Спiвчуття в очах немае,
Лиш неспокiй i морока.
Зупинивсь, торкнувся грубо:
– Врештi-решт, облиш цю драму:
Твоя поза – смiх та й годi,
Що це коiться мiж нами?!
Поговоримо по-людськи,
Чи на те не маеш волi?…
Сiла з переляком в оцi,
Майже мов школярка в школi.
– І при чiм тут моя поза?
Що за дурiсть з твого боку?
Його нiби перемкнуло:
– Знов одна i та ж толока!
«Собi каторгу утнула», —
Ти знервовано торочиш.
Як себе я запитаю
Про те ж саме… Можу. Хочеш?
Одне одного, ти згодна,
Ми лиш мучили з тобою,
Чи не краще…
Вона далi:
– Розiйтися стороною?
Ну, звичайно, легше всього
Змучити i розтерзати,
Потiм: «Ти вже не потрiбна!»,
В очi «Геть iди!» сказати…
– А який ти бачиш вихiд,
Як, скажи, нам далi бути?…
Що ти скиглиш i белькочеш?
Я не те хотiв почути!..
Поступки i вимагання,
Скарги, закиди, вимоги —
У сльозах все потонуло…
– Це не вихiд, ну iй-богу!
Що нас зв’язуе? Не дiти,
В цiм обое обережнi.
І звичайно, що не грошi,
У фiнансах незалежнi, —
Чоловiк як мiг старався
Зберiгати спокiй в мовi, —
Про кохання, – засмiявся, —
Смiшно вимовити слово.
– Смiх твiй зовсiм недоречний, —
Жiнка з мiсця пiдхопилась. —
Я це слухати не можу! —
І в кiмнатi зачинилась.
Чоловiк старався, кликав —
Марно… Сiв бiля камiна
І поринув у задуму,
Склавши руки на колiнах.
Вони з першого знайомства
Мiж собою не мирились.
Насмiхались, збиткувались,
Сперечались i сварились.
Вiн сказав iй: «Хай це смiшно,
Але – я люблю вас, панi!»
– Якщо смiшно, то навiщо
Ви освiдчились в коханнi?!
Рiзко, рвучко повернулась,
Мить – i вибiгла б iз зали…
– Пропоную руку й серце!
Згоднi?
– Так! – i заридала.
Цiлий день його по тому
Навiть чути не бажала.
Ну, а далi в спiлкуваннi —
Язики, мов гострi жала.
Одне одного шпиняли
Наодинцi i на людях.
Навiть думати не смiли
Те, що хтось когось не любить.
Було важко уявити,
Як це раптом – розiйшлися.
І з iронiею, в кпинах
Пiд вiнцем в сiм’ю сплелися.
Й «каторга», як вона каже,
З того часу потягнулась…
У задумi й не побачив,
Як дружина повернулась.
Хоч заплакана i зблiдла,
Але вдивовиж спокiйна.
– Ти правий, нам жити разом
Неможливо, безнадiйно…
Вiн вiд голосу здригнувся…
– Якщо ти мене не терпиш!
– Хiба я казав подiбне?
– З пам’ятi цього не стерти!
– Ти слова моi правдивi
Повсякчас перевертаеш!
– Але не у словах вся справа,
Ти це сам прекрасно знаеш!
– Нi, це ти мене не терпиш!
Знов неправда! Знов ти крутиш!
Це тобi я нетерпимий!
В мене свiдки! В мене люди!
Ти завжди мене терзала,
Ти в стосунках наших зрада!.. —
Вiн злостився i лютився,
І доводив свою правду.
Здувся. Змовк. Вона зiтхнула:
– Суть не в тому… Безвiдносно,
Хто з нас бiльше винуватий, —
Жити далi так незносно!
Точимо, немов гадюки,
Одне одному отруту.
Цю комедiю, це глупство
Слiд скiнчити i забути.
– Шлюб – комедiя?! Дивуюсь! —
Вiн у вiдповiдь завiвся: —
Де твоя поряднiсть, жiнко?! —
Захлинувся, розiзлився.
Розсварилися до краю,
Звинувачення – жорстокi.
В сварцi слiв не добирали
Й розiйшлися в рiзнi боки.
Наче зовсiм божевiльнi,
В лайцi мiрялись, змагались.
Все частiше i частiше
Такi сцени повторялись.
Якось втомленi, безсилi
Вiд лайливих слiв i рухiв,
Вiн очима вп’явся в книгу,
Вона голку взяла в руки.
Боячись новоi бурi,
Вiд яких вкiнець втомились,
Кожен, нiби в шкаралупi,
Причаiлись, розчинились.
Раптом в тишi ненароком
Вiн поглянув на дружину.
Їхнi погляди зустрiлись —
Очi в очi – в ту хвилину.
Окрiм слiз в ii очицях, —
Де та ненависть подiлась, —
Лиш печаль i навiть нiжнiсть
Несподiвана свiтилась.
– Де твоi думки лiтають?
Про що думаеш? – спитався.
Так це нiжно прозвучало,
Що вiн сам не сподiвався.
– Ми повиннi розiйтися,
Так, мiй милий, розлучитись… —
Знiтилась, почервонiла,
Вiн пiдвiвся, заточився.
Пiдiйшов, руки торкнувся,
Душу злiсть не переiла.
Нiжно, ледве чутно мовив:
– Так… Розлучимося… Мила…
Багрин – Киiв, березень 2017
Юрiй Винничук
Житiе гаремное
І знову тиша.
Ховрашок перебiг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась.
Упершись нiжками у поршнi свiту,
назад вона на руки перекинулась
i, так легко дугою вигнувшись,
як мiст, вигнувшись передом до блакитi,
гола тремтiла.
Немовби й дивиться,
а хитрий смiх кирпатий
на самих кiнчиках здивованих грудей опуклих
танцюе, танцюе,
м’яко передаеться на живiт
i там десь западае
в тьмяно-фiалковий у чорний трикутник…
Павло Тичина
* * *
На однiй з книжкових виставок турецькi колеги-видавцi зацiкавилися «Житiем гаремним», що його доправив до украiнського читача Юрiй Винничук. Коли вони дiзналися «що й про що», вiдкрили очi нам на те, що султан Сулейман свого часу завiршував щоденники коханоi Роксоляни, i люб’язно надали нам той вiршований текст. Отож, маемо нагоду вперше познайомити читача з писанням Настасii Лiсовськоi у вiршах султана Сулеймана.
Я е Лiсовська Настасiя,
рекома Гасекi Гуррем.
Складу писання, як умiю,
про невiдомий свiт – гарем.
Юе-ем дружина Сулеймана,
господаря мого, султана, —
Господь так, бачите, вчинив.
Читала я грекинь писання
i сарацинок – про кохання, —
якi дiйшли iз давнини.
Подiбного не зустрiчала
в русинськiй рiднiй сторонi.
Отож, щоб люди тайну знали,
сказати випало менi.
Пишу про житiе гаремне —
Мiй труд, я певна, недаремний —
списати любощi не грiх.
Хто знае грамоту, читайте,
розпусту в цьому не вбачайте,
лиш втiху i любов для всiх.
1
О тiм, як попала я до Константинополя
Отож, почну розмову з вами…
У розпачi, в журбi, в сльозах
разом iз iншими бранцями
мене купив Кирей-мурза.
Тяжке то було мандрування
(це нинi вже легке писання).
Коли ми вийшли на Дунай,
на валку кинулись гайдуки,
турчини ж швидко зброю в руки —
де тi гайдуки? Аж гай-гай!
Мурза сказав менi в Сучавi,
що вiдвезе до короля.
Вiдтодi у моiй уявi
убралася у квiт земля.
«Не на базар, як iнших бранок!..»
Далеко двiр i дiм, i ганок…
Константинополь видно з гiр —
величне, горде i красиве,
славетне, свiтле мiсто-диво
у вечорiннi тiшить зiр.
Із мiнаретiв муедзини
змагалися у голосах.
На килимках i на хустинах
заклякли турки в молитвах.
(І нам так доведеться, звiсно…)
Нарештi в’iхали до мiста,
за нами темна нiч повзе…
Мене i панну свiтлокосу
в палац поторохтiли возом…
Що завтра ранок принесе?
А вранцi ми були товаром,
я навiть не згадаю де…
Неначе двох овець з отари
нас викупила валiде
(це мати короля турчинiв).
Нас двое. Молодi. Невиннi.
В каретi пишнiй – на майдан,
у супроводi – до покою.
Ми трохи зляканi обое…
Там нас зустрiв гарнезний пан.
І я туй-туй була би-м впала.
Мурза шепнув: «То не король…»
Ми з ним утрьох. Велика зала.
Вiн старший евнух. Що за роль?
Ставок у залi. Квiти. Птахи…
Наказ вiддав: «Скидайте лахи.
Огляну, може, який гандж».
Я, як i подруга, злякалась,
нi перед ким не розбиралась…
Вiн повторив, та грiзно – аж!
В одних сорочках дриготiли…
Вiн: «Далi! Кидайте на дiл!»
Дивився довго, мацав тiло,
вертiв обох нас, як хотiв.
Велiв схилитися уклiнно
й покласти руки на колiна…
О жах! Сiдницi розчепив…
(Це ява! Це менi не сниться!)
Спитав Мехмед: «Єсте дiвицi?»
І зовсiм близько пiдступив.
Мабуть, на слово не повiрив.
Який ще сором? Пожалiй!
Усьому мае бути мiра…
У цноту пальцем! Боже мiй!
Та суне глибоко, до болю,
пручатися – не моя воля…
До крику пхае, вражий пан!
Кивае схвально – все, як треба…
Хай мя Господь прихилить Небо,
корюсь – така моя судьба.
В долонi плеснув, стрельнув пальцем —
з’явилося кiлько невiст.
Дали шовковi накривальця,
малi й тоненькi – не на зрiст.
Невiсти чемнi були з нами,
вели нас довгими сiнями —
з покою парa, теплий дух.
Замiсть долiвки йду у воду —
не бачила такого зроду…
Аж бiля мене жвавий рух.
Мене i Гальшку терли, мили
невiсти (хай iм довгий вiк).
Ми на той час не мали сили,
вже втратили годинам лiк.
В сорочки вбрали незабаром,
в дзьобатi капцi i шальвари
i до покою вiдвели.
Низенькi лiжка, чистi шати,
смаколики i фрукти… Спати!
Ми впали в лiжка – не лягли.
2
Як-ем побачилася з султаном
В Константинополi чужому
зайнявся сонцем третiй день.
За нiч ми переспали втому,
аж ось – в покоi валiде.
І стiни, й стеля рiзнобарвнi,
вбирають очi шати гарнi,
фонтан вiдрадно струменить…
Огрядна мати Сулеймана
нас, напiвлежачи, з дивана,
всiх оком оцiнила вмить.
Султан вмостився на канапi
для нас, невiльниць, – певний знак,
(ох, скiльки буде ще тих знакiв) —
султану показатись всяк.
Одна йому варила каву,
ще двi махали пiр’ям з пави.
Менi ж вiн очi заслiпив,
коли поглянув – серце стало,
я заточилась, ледь не впала,
сам вчасно тацю пiдхопив.
Тихцем спитав: «Як ii звати?»
Мене? О Господи еси…
Тим часом пильнувала мати,
кого iз нас вiдзначив син.
Ще раз на мене подивився
i сам неначе засвiтився —
я поклонилася на те.
Сочився шепiт з усiх бокiв:
«Он та, що впала йому в око…»,
а по-турчинськи я – «гезде».
3
О понiвеченню цноти
Раненько нам музики вчулись
iз далини й дiвочий спiв.
Ми iз постелi стрепенулись,
поснiдали удвох без слiв.
Цi нашi вправи були вчаснi,
якраз нас повели до лазнi.
Тут юж чекав Мехмед Саiд.
Велiв нам евнух оголотись,
в колiна стати й нахилитись…
Йому до шмиги був наш вид?
Чи вiн iзнов нас оглядае?
То вже дивився… Але ж нi!
Щось у соромне мiсце пхае,
у дупу – Гальшкi i менi!
«Не бiйся! – вчить Саiд сердито. —
Зсередини слiд вас помити,
повiр, потреба в тому е!»
Води, що запах ружi мала,
менi до черева налляли —
ось лусне все нутро мое!
Аж треба сiсти на гладущик
i вилляти… Зворотний труд.
А струмiнь з мене дужче й дужче…
А встидно як – навколо ж люд!
Так нас зсередини помили,
але на тому не скiнчили,
зо п’ятеро невiст-дiвчат
iзнов у воду нас друляли,
старались, мили-вишкрiбали
довгенько, з голови до п’ят.
Саiд нас пiсля обдивився —
в руцi кривий гострезний нiж.
До мене близько пiдступився…
Куди менi втiкати – рiж!
Аж раптом вiн без остороги
узявсь менi голити ноги,
дiстався врештi живота.
Умiло стегна розчепiрив,
ой, матiнко, Господня вiра —
Мехмед ножем мiй спiд дiстав!
Як вiн упевнено старався,
упорав пахвини ножем.
Нiхто мене так не торкався,
у тiлi щем i в серцi щем.
Вiдтак, поголена, гладенька,
мов немовля з утроби неньки, —
я знов у руки до невiст.
Вони, сердешнi, рвали жили,
чимось духмяним намастили,
усю, як е, у повен зрiст.
По тiм вищипували брови,
старанно малювали лик,
щоб виглядала гонорово,
султан – великий чоловiк.
Дали вапна – бiлити зуби,
дивлюсь в люстерко – мило, любо.
Нарештi гарно одягли —
у шовк, перстенi i коралi —
немовби ми найпершi кралi,
ще й в коси бiсер заплели.
Повiв Мехмед мене за руку.
А Гальшку?… Каже: «Прийде час.
Та веселiше! Не на муку
невiсти готували вас!»
Я до покою йшла без страху.
Ось постiль пiд сукняним дахом,
та справна ж, нене, вздовж i вшир.
На лютнях тихо панни грають,
у глеках дивнi квiти мають
i запахiв духмяний вир.
Пiсля вапна дiймала спрага,
з горнятка випила вина.
(Нi, аж нiяк не для вiдваги…)
Недовго я була одна.
На лiжко тiльки лиш присiла,
стояти вже було несила.
(Яка ж мене чекае роль?)
Тихенько дверi вiдтворились,
музики-панни пiдхопились,
то, ясна рiч, прийшов король.
Вбрання ошатне, в гаптуваннi,
не набагацько вищий мя.
Усмiхнений, в очах бажання,
за плечi нiжно обiйняв:
– Здаеться, я прийшов немарно,
не сподiвавсь, що така гарна…
– Таких ти маеш не одну!
В гаремi скiльки он чекае…
– Нi-нi, таких, як ти, не маю…
Притяг до себе: «Сядьмо… Ну…»
Не було в ньому повелiння,
уста припали до моiх,
язик мi ластив пiднебiння,
я вiдчувала, то – не грiх.
То ласощi, а не тортури…
Вiн ловко розпустив очкурик,
за мить я – гола, без шальвар.
Кошулька на шальвари впала…
В розкiшницi грасуе палець…
Із вуст в уста п’емо нектар.
Я схлипую, чи лютнi звуки?…
Король iз себе одяг зняв
i межи стегна мою руку
собi упевнено поклав.
Пiд пальцями щось розросталось,
я притягалась i лякалась,
що за створiння у руцi?
Його побiльшення й здригання
доводило до помiшання…
В яку той пуплях мiтить цiль?
Присiли. Знов вуста вустами
Знайшов. Його тугий язик…
Що далi вiдбувалось з нами…
Зi мною… Вiн такого звик.
Тодi я вся була в знемозi,
В його спокусливiй облозi,
Який там опiр?! Яке «нi»?!
В покоi тихо лютнi грали,
Його вуста мене втiшали
Усю, вiд голови до нiг.
Вiн цiлував i шию й груди,
до корчiв пестив мiй живiт,
а пальцi проникали всюди
i ворохобили мiй спiд.
Султан на хвилю не спинявся,
язик до пальцiв приеднався
i розгортав мi пелюстки.
В омлiннi дикiм я стогнала,
султана мiцно притискала…
Вiн мiй! Вiднинi на вiки!
Вiн входив. Я не боронила.
Немов слонова кiсть, важке,
в розкiшницю… Приемно в тiло…
Зi мною щось таке! Таке!..
Смоктав моi вуста шалено,
вривався з силою у мене…
Я мов звiря на вiвтарi,
а вiн, немов рiзник офiрний,
мя роздирав, боров надмiрно,
дiвочу цноту не берiг.
Нарештi корiнь той жахливий
заглибився, в менi прорiс.
Я з болю скрикнула чутливо
й омлiла у потоцi слiз,
Й отямилась вiд того болю…
Його оруддя для двобою,
його велика булава
мене довбала, розтинала,
я в прiрву падала, вмирала,
ковтала сльози i слова.
Правитель рухавсь вдiл i вгору,
«О Магомет! Расул!» – кричав.
І до останку мене порав,
здавалось, серце добував.
Ізнов я омлiвала знизу,
iзнов летiла в млаку сизу…
Аж – стогiн… Струмiнь у нутро…
Здригнувсь в менi… Лiг оплiч мене…
Скiнчилось мордування… Нене!
А чи не буде бiльше спроб?
Зненацька тихий стукiт в дверi,
султан гвалтовне до дверей.
То, може, заклик до вечерi,
мо’, хто султана забере…
На мене глянув, засмiявся:
– Емiр один там збунтувався.
Я мушу iхати вiдтак.
Всмiхнулась, на вiдхiд кивнула,
згадала Господа й заснула…
Що ж, бунт емiра – добрий знак.
4
О забавах гаремних
Жила у чотирьох покоях,
журилася на самотi.
Було у мi невiльниць двое,
але ж то подруги не тi,
хоч i мастили, i купали,
й по снiданню в саду гуляли…
Аж якось евнух вiсть принiс:
«Для деяких жiнок султана
увечерi забава знана».
Мя барзо втiшила та вiсть.
Для королiвських жон в покоi
все облаштовано, як слiд:
Солодке, фрукти i напоi,
вина немае, тiльки мiд
(не заборонений Кораном).
На лютнях тихо грають панни,
в легких постiлках пух м’який.
Ми врештi з Гальшкою зустрiлись,
любенько поруч примостились,
якраз на вiдстанi руки.
Всi решта – македонки, сербки,
боснiйки – можна зрозумiть.
– Попробуй меду, вiн не терпкий, —
шепоче Гальшка, – можеш пить.
Легким вiд меду стало тiло,
неначе ось би полетiла.
Прислухалася до розмов:
– Жiнок в гаремi зо три сотнi…
– Всi по-жiночому голоднi…
– У кожноi гаряча кров…
До мене мовили зi смiхом:
– Ось, розкажи, як пан ходив
до тебе… Гальшка ще без втiхи,
iй ще не випало тих див…
Я розказала всiм про пана.
– Тепер нехай розкаже Дана,
у неi прикрий був похiд… —
До сербiянки повернулись.
Та мимоволi осмiхнулась:
– Моя пригода – то не мiд.
5
О тiм, що сербiянка вповiла
Коли мя турки полонили,
то я собi дала обiт:
аби наруги не вчинили,
вiрву вервечку юних лiт.
Та лиш король з’явивсь в покоi,
все вiдiйшло само собою…
Спокiйний королiвський вид,
присiв оплiч, узяв долоню,
спитав привiтно, наче доню,
про моi справи, про мiй рiд.
Я ж повелась без пошанiвку…
Вiн бiльш нiчого не питав,
ураз схопив мене, як дiвку,
упився у моi вуста.
Не сполошилась – розгубилась,
у головi все закрутилось,
вiн моi перса оголив
i тiшився, i забавлявся.
«Якi чудовi!» – дивувався,
пупiнки пальцями крутив.
Зарум’янiла, запашiла,
та все ж опанувала страх,
оговталась, вiдсторонила,
заледь не била по руках.
Король умить на ноги скочив:
– Невдячна, бачите, не хоче!
Ти проти волi пана йдеш?!
За твоi штучки, маеш знати,
велю такоi хльости дати —
себе на ноги не зведеш!
По грозьбi сiв, взяв на колiна,
до себе мя усю притис.
Мiй послух спротиву на змiну
вдоволення йому принiс.
Вiд персiв руку незабаром
запхав король менi в шальвари,
тут я уперлась зо всiх сил…
Король пiдвiвся, оком блиснув,
в свисток, що був на пасi, свиснув:
– Ну що ж, пощади не проси!
І враз ся дверi вiдчинили,
два евнухи через порiг —
немов хто лив на них чорнило —
з гудзами принесли батiг.
Тi евнухи, мов чорнi круки,
мене за шию i за руки
лицем униз поклали вмить.
Король для лiпшого удару
задер кошульку, здер шальвари
i заходився мене вчить.
Шмагав безжально. Я кричала.
Та вiн на тее не зважав.
Отi гудзи, як гострi жала…
Задовольнився. Запитав,
чи я осмiлюсь на супротив?
Я не могла вiдкрити рота,
а вiн, немов той бузувiр,
нi хвильочки не став чекати,
узявся знов мене хльостати:
– Вiдовчимо таких манiр!
Я викрикнула обiцяння,
що буду слухатись у всiм.
Вiдразу припинив знущання
i бiля мене поруч сiв.
Спровадив евнухiв з покою,
та й взявся бавитися мною,
немовби перед цим не бив.
То цiлував вiд слiз дорiжки,
то пестив груди, руки, нiжки,
й мiж стегна руку запустив.
Найпотаемнiшi дороги
йому вiдкрилися в менi.
Велiв: «Розсунь сильнiше ноги!»
Я ледь не вигукнула: «Нi!»
Вiн грубо й грiзно зауважив:
– Ти яким правом легковажиш?!
Такий напав мi переляк,
що стегна миттю розтулились,
я вся, як е, йому вiдкрилась…
А як було мя бути?… Як?
М’яким пушком король ся бавив
спочатку… Взяти де тих слiз?…
Аж пальцi помiж варги вставив
i нагло далi й далi лiз.
Втискався в опiр. Я кричала.
Вiн стегна розчепив як мiг…
І раптом… Мусив зупиниться:
– О Магомет! Ти ще дiвиця?!
Для кого ж муж тебе берiг?
Чому про тайну сю мовчала?
– А хто мене про те питав?
– У тебе муж, менi казали…
– Аби хто долю мою знав…
Мiй муж з весiлля – до опришкiв,
я – слiдом в гори тишком-нишком…
Так мене муж i не спiзнав…
Як вояки його забили…
Твоi. Мене ж бо полонили…
Яка у тiм моя вина?
Я у невольницях у тебе!
– Нi! Будеш ти менi жона!
Вчиню негайно, нинi, требу,
пiзнаеш розкошi сповна,
на що твiй чоловiк не здався…
Король хутенько розiбрався,
мя биту горiлиць поклав,
свiй пакiл межи нiг направив,
рукою варги мi розправив…
Аби ж мене не розтерзав!
– Не буде болю, – заспокоiв, —
я бачу, нинi страх – твiй дiл.
І смiло сильною рукою
в розкiшницю направив кiл.
Не кiл – оглобля! Боже! Люди!
Їй затiсний палацик буде!
Та вперся пан – не зворухнуть.
Руками всю мене обплутав,
не розiрвать гарячi пута,
нi ворухнутись, нi дихнуть.
Як тiсно пакiл той заходить!
Чим закiнчиться мука ця?
Ще глибше… глибше… бiль пiдходить…
Аж ось вiн вдарив до кiнця!
Звершилась королiвська воля,
не чув правитель мого болю,
пробив, протиснув, поборов.
Король був звiром, пресом, мiхом…
Із пiхви королю на втiху
на лiжко пролилася кров.
Ви, як i я, той бiль терпiли.
Ви, як i я, тут е без прав.
Менi не те пекло-болiло,
а те, що пан мя гвалтував.
Брав нагло, силою, безжально,
глумивсь без пестощiв, навально…
А чим скiнчилось? Як у всiх.
Розкiшний стогiн. Дрiж по спинi.
Кiл вже не кiл – слимак у слинi…
Такий простий кiнець утiх.
Король спочив на моiм лонi,
пiдвiвся, встати допомiг,
вказав на докази червонi
в постелi i промовив мi:
– Гаптований iм’ям коханим
цей адамашок завтра рано
в покоi буде на стiнi…
Невiльницi прийшли за мною,
мене вiдвели до покою,
i я забулась увi снi.
Той день до вечора проспала,
не вам казати про мiй стан,
аж тут невiльниця сказала,
що по вечерi прийде пан.
Знов мене мили i чесали,
як водиться, приготували…
В той вечiр пан був не такий.
Вiн цiлував мене одмiнно,
вуста, i груди, i колiна…
А я не гралась в пiддавки.
Не пiддавалась, вiддавалась.
Якiсь небеснi почуття!
Отак уперше я кохалась.
Незнаний досi смак життя!
Вiн входить… жадiбно… до краю…
Я розкриваюсь… я приймаю…
Ми заплелись… переплелись…
І вибухнули… i знемога!..
Як я колись жила без цього?
Яке нудне оте колись!
Мiй пан ще деколи приходив
на мое щастя… Та, проте,
iз часом всi його пригоди
на iнших перейшли гезде.
Вже кiлька мiсяцiв минуло,
я тii розкошi забула,
си мiсця-м не могла знайти,
на свою долю нарiкала,
щоночi нудилась, чекала…
Хто допоможе менi з тим?
Безсоннi ночi… Смутнi ранки
до вечора… Сумна доба…
Я запитала у гречанки:
– Чому король мi занедбав?
– Як булава його шукала
утiх, ти скрiзь ii пускала? —
Гречанка зразу напрямки, —
Помiж сiдницями е лазик…
Туди вiн входить не вiдразу,
зате опiсля смак який!
Розкiшниця доверху мiхом,
ти втiшила ii сповна,
та е iще мiсця для втiхи,
i втiха й цнота не одна.
– А ти сама усе пiзнала?
А ти султана скрiзь пускала?
Вона лиш оком повела:
– Розмови – то лише розмови,
хай з паном будуть гарнi лови,
я не бажаю тобi зла.
– Та потаемна друга цнота,
що ззаду, – теж хiба вiвтар?…
Звiриний скiк проти природи!
– Жiноче тiло – Божий дар!
І кожен муж ним розкошуе.
По черзi наш король полюе
за кожною iз трьох яскинь.
– Ще й третя е?! О Боже правий!
Де ж менi знати тi забави?…
– Повiм тя. Сумнiви вiдкинь.
Коли король тебе голубив
i прутнем бiля вуст водив,
що ти робила, моя люба?
– Молилась, Боже вiдведи!
Вуста стискала… Вiдверталась…
– Отож, голубко, дочекалась,
що пан тебе вiдсторонив!
Дурницi всi твоi чесноти!
Ти прутень той вiзьми до рота,
будь, як з малятком, нiжна з ним.
– Чому ж король не напоумив?
– Вiн один раз тебе навчав!
Ти мала б пiсля того тлуму
сама дiйти усiх начал.
Та не журись, я все владнаю,
про тебе пану нагадаю.
Ти же-сь на все готова юж?
Повiм йому, замовлю слово…
Мя страх обняв: «Я не готова!»
– Тодi сама тягни той гуж!
– Ой! Лiпше свого пана волю, —
(я знудилась, уся тремчу), —
Гречанко, чуеш, таки вволю,
скажи йому, щоб вiн почув.
В чеканнi день i нiч минули.
Ще день… Надвечiр я почула
знайомi кроки. То – султан!
Прийшов привiтний до покою:
– Час марнували ми з тобою…
Зi мною знову був мiй пан.
Вiн розiбрав мя, розпалився,
всi моi пишностi хвалив,
зi мною у еднаннi злився,
аж раптом… Сам себе спинив.
Пiдняв iз мене спрагле тiло,
мя на живiт поклав умiло,
пiд лоно яську пiдмостив —
сiднички вище пiднялися —
розсунув стегна, обдивився
дорогу, де ще не ходив.
Вiдчула прутень бiля цноти.
Приемнiсть. Юж на мене лiг.
І силився проникнуть, доти
ковзнув в розкiшницю мiж нiг.
Тодi, щоб подолати спротив,
змастив шербетом тую цноту,
спочатку палець пропихнув,
а попри палець булавою
протиснувся затятий воiн,
але до краю не проткнув.
– Натужся, нiби проти мене,
Напруга хай зiйде на нiт…
Сопiв, покусував рамена,
нарештi прутень весь в менi!
Тремтiла, билася, дрижала —
такого досi я не знала-м,
по спинi череда мурах!
Подушку в рот, щоб не кричати,
та врештi мусила волати —
хай чують по усiх свiтах!
– Кричи! Нiхто не порятуе! —
Мене пiд’юджував король, —
Всi цноти я твоi сплюндрую,
утiшишся, лише дозволь…
Вiн гвалтував, гарчав, щасливий,
мов кiнь надмiру норовливий,
до лона руку мя запхав.
А я ся попiд ним кидала,
нечувано розкошувала…
Отак вiн другу цноту взяв.
А третю цноту iншим разом
узяв вигадник до забав.
На мене верхи всiвся плазом,
мiж перса прутня мi поклав
i шоргав. Запахом п’янило.
Руками прутень обхопила,
немов сопiлку оплела
i нiгтиками фалювала,
стискала, плiд отой лизала,
до розпашiлих вуст взяла.
Вiн бився мя у пiднебiння,
здригавсь, бубнявiв на вустах, —
яке блаженство, вознесiння, —
вiн в мене в ротi виростав.
На язика робив наскоки,
крутивсь, метався на всi боки,
немов татарин воював.
Я пестила його сiдницi,
султан згори волiв дивиться
i глибше прутня заганяв.
Я ластила його i ссала,
нас нiби янголи несли.
Я ледве дихання тримала…
Аж мiж вустами теплий плин.
Не стрималася, щоб вернути
йому те на живiт, на прутень…
Зганьбилась пану на злобу!..
В сльозах пробачення просила…
Дверима гахнув що е сили
i вiд тих пiр мене забув.
6
О забавах гаремних
Лиш сербiянка закiнчила,
одна з бiлявок враз по тiм
привести евнухiв велiла
для утiшання спраглих дiв.
Гладенькi, ситi, безволосi, —
напевно, знали, як велося, —
шальвари вниз спустили юж
i дiвам прутнi показали,
лиш прутнi, бо калитки втяли,
а без калитки – то не муж.
Жiнки шальвари поскидали,
руками ластилися скрiзь,
а евнухи iм цiлували
все тiло до соромних мiсць.
Менi кивали, та даремно.
То не природно, неприемно,
тi прутнi не пiднiме й сталь.
Для мене евнухи – калiки,
лиш тiнь, подоба чоловiка,
у мi до них вiдраза й жаль.
Жiнки юж до розкiшниць клали
шербет i пiдливали мед.
Їх вправнi евнухи лизали,
бо все те знали наперед.
Жiнки звивалися, казились…
Пiдпила Гальшка веселилась:
– В цих прутнi, най iх бiс бере,
а в iнших хлопiв iнша мiрка —
немае й прутнiв, тiльки дiрка
i рурка в чалмi для потреб.
Я не казала iм огуду,
леч пiдвелася i пiшла.
Нiколи з евнухом не буду,
щоб менi доля не сплела.
Ще потiм я таке дiзналась —
жiнки без евнухiв вправлялись,
собi такий робили чин —
служницям в пояс гриб в’язали,
i тi iх в русi вдовольняли,
а гриб той iз краiни Чiн.
7
О тiм, яку пригоду пережила-м
Якось увечерi незвана
(всоталася легка, мов тiнь)
до мене сербiянка Дана…
– Не знудилась на самотi? —
Спитала нiби для годиться. —
Менi, як i тобi, не спиться…
Із гордощiв не проженеш?
Же ся намiрила лягати? —
Взялась одежу розпинати.
– Чи ти стидаешся мене?
– Нi… Що ти… – Опiр не чинила.
Що далi й буде помiж нас?…
Вона мi перса оголила,
прицмокнула: «Прийшов наш час!
Чуднiйших кшталтiв пошукати…»
Я iй далась шальвари зняти.
– Ляж на постiль, – сказала мi.
По тому сербiянка смiло
явила нiжне бiле тiло,
хто б те побачив – онiмiв.
Мов мармурова римська краля,
з одежi вийшла, пiдiйшла.
Богиня красна, нiмфа, ляля…
Лягла до мене, обняла.
Вiд поцiлункiв я горiла,
вона ж усiм тремтiла тiлом,
вуста вогнем пекли вуста.
Мя так жiнки не цiлували,
хiть розбирала, роздирала,
язик у ротi лоскотав.
Без чоловiка жiнцi скрушно
(Давно з султаном не була).
Я не лежала безпорушно,
я теж до пестощiв вдалась.
Великi груди сербiянки
були для мене, мов приманка,
йшлось до сильнiших починань.
На персах пуп’янки ствердiли,
я прагнула ii, хотiла…
Це найдивнiше iз бажань.
Долонi ластили все тiло,
пощипували мiй живiт…
– Ти ще невинна, – шепотiла, —
тобi всього пiзнати слiд.
Ти i приемна, i привiтна,
волосся в тебе оксамитне
там, де кохання таiна…
А пальцi терли, напирали,
щораз все бiльше розкривали…
– Святиня Венус ще тiсна…
Я виструнчила-м ся гвалтовно,
мя обiймав гарячий жар,
тремтяча, збуджена, безмовна,
коханням втiшена душа…
Заслони рук вiдсторонила,
яскиню всю мою вiдкрила,
розвiвши стегна на розмах…
– Яка троянда! Скарб розкiшний!
Не цiлувати ii грiшно… —
Й вустами впилась менi в пах.
Язик ся рухав неймовiрно…
Мою долоню притягла
собi до пiхви… Я покiрно
пiд ii владою була.
Моя принада пружна й стисла,
ii – широка i обвисла,
iз патокою через край…
Менi на палець настромилась,
я пiддалась, не боронилась —
то був ii утiшний рай.
Аж захлиналася вiд шалу…
В моiй долонi теплий сiк…
Зiтхнула й мi у ноги впала…
Я втратила хвилинам лiк.
Якась згризота, спустошiння,
Анi приемного омлiння,
Нi пiднесiння до небес.
Ця жiнка королем забута.
Я ж мушу короля здобути!
У кожноi iз нас свiй хрест…
8
О тiм, як провiдала мя королiвська мати
А якось королiвська мати
зайшла вечiрньоi пори.
Вельмиповажна i пихата…
– Що, з евнухами не до гри? —
ув очi прямо запитала.
– Не хлопи то, – я вiдказала, —
вони бридкi навiть у снi.
Кивнула схвально: – А чи знае
ця дiва, що перебувае
тут тiльки завдяки менi?
– А я була-сь леч певна в тому,
що мене евнух вiдiбрав…
– Хай буде те тобi вiдомо —
без мене тут не чинять справ.
Нiкому в свiтi в жоднiй мiрi
король нiколи не довiрить,
мiй син мене боготворить.
Я вже стара – у тому дiло, —
тому таку б знайти хотiла,
що мене зможе замiнить.
Юж кожен чоловiк бажае
такоi жiнки вiднайти,
яку вiд мами вiдрiзняе,
щоб з нею спати… Знаеш ти,
що зразу впала менi в око,
розумна, вправна, без мороки,
бо-м щось незвикле е в тобi.
Ти королiвна в своiй статi,
отож, i мусиш нею стати,
я допоможу, далебi.
Я маю вплив i маю змогу —
достатнi речi на мiй вiк.
Я старша i навчу такого,
щоб тебе слухав чоловiк.
Щоб ти найвищу мала владу…
Я пiддивлялась – це не вада, —
як ти була iз королем.
Тендiтна, зваблива, невинна…
Час промайне – народиш сина,
ми його гiдно наречем,
щоб став султаном пiсля батька…
– Та ж у султана е сини!
– Пустi невiгласи! Безхатьки!
Не годнi правити вони!..
Як я дiсталась влади? Слухай.
Та серцем чуй, не тiльки вухом,
бо це для тебе стежка теж.
Я хочу тiшитись тобою…
Не тiльки розумом-красою,
знаннями вгору проростеш.
9
Оповiдь королiвськоi матерi
Я, дiво, теж була товаром
(вже навiть в цьому ми зiйшлись),
й мене купили на базарi
в Константинополi колись.
Зо всiх бокiв оглянув евнух,
в шатрi обмацав неприемно
усеньку, до соромних мiсць.
В палацi мя нiхто не рухав,
лише невольниць вправнi руки
для пана готували мi.
Мастили всю квiтковим збором,
щоб як троянда пахла юж.
Король мене вiдвiдав скоро,
повiр, то був достойний муж.
Я е боснiйка, дiво мила, —
турецьку мову зрозумiла, —
розмовою iз королем
гвалтовних починань уникла,
приготувалась трохи, звикла,
вiдволiкала час… Але…
Король мя розiбрав миттево,
поклав на спину, поруч лiг.
Я, знiчена, в одежi Єви,
вiдчула руку помiж нiг,
i палець у моiм причалi
все глибше приставав без жалю…
Я – в стогiн, мое тiло – в тремт…
– О, руку забери – благаю!
– Дай поцiлунок! – Обiцяю! —
Та знала – рук не прибере…
Розсунув стегна, хоч просилась,
та вiн повз вуха те пускав.
Чим бiльше я ся боронилась,
тим бiльше пан мi натискав.
Поклав на прутень мою руку
(ти знаеш, для невинниць – мука),
я руку вирвала-м… Простив.
Упертий, виджу, та не злиться,
бере го в руку й головницю
в гарячий вулик помiстив.
Ще й пальцями розширив браму…
Зi страху плечi обняла —
скорiше б то скiнчилось… Мамо!
Тiсна яскиня, замала,
для прутня там вузька дорога.
Я зойкала, молила Бога,
а вiн вдаряв за дюймом дюйм.
Бiля останньоi опори
життя пирснуло ему впору,
вiн грав натхненно гiмн життю.
Нiщо султана не спиняло,
слизьку капличку розширяв,
своiм мiцним мужським началом
вдаряв – юж цiлого загнав.
Звелась на лiктях, бачу з висi —
зiправдi кучерi сплелися…
– Мене ж не поголили! Нi!..
– Почуй, боснiйко, мое слово,
коли яскиня однакова,
не дуже до смаку менi.
Казав (i рухався поволi):
– Розкiшницi пiдносять так:
пiдстриженi, зарослi, голi —
щоб рiзнi, мила, в тому смак…
Король те взяв, за чим приходив,
менi ж дiстався в нагороду
через добу розкiшний день…
Мiй пан все менше був привiтним,
бо-м тiшила одноманiтним…
Про iнше взнала вiд людей.
Стара невольниця навчила
премудрощiв усiх часiв:
«У всьому, що б ти не робила,
будь з мужем не така, як всi.
Про настрiй марно говорити,
у всьому мусиш догодити,
але не зразу i не вмить.
Не трать анi хвилини всуе,
ведись, що нiби вiн кермуе…
Складна наука – догодить.
Навчишся. Ти неноровлива.
Аллах Великий ясно рiк:
«Дружини вашi – ваша нива,
хай ниву оре чоловiк,
коли захочеться». То просто —
стрiчати пана треба постом,
до любощiв не iж, не пий
i не вiдразу вiддавайся,
вустами пести, забавляйся,
цiлункiв, дiво, не жалiй.
Цiлуй спочатку вуха, шию,
а далi груди му цiлуй,
допоки пиптики ствердiють.
Донизу потiм попрямуй,
цiлуй живiт, не рухай прутня,
бо тее руханне не путне,
юж межи стегна руш повзком.
Повiдж: не рухавсь би в лежаннi,
зближайся до налаштування,
поласти прутня язиком.
На нього сядь, як поласкаеш,
i погойдатись себе змусь.
Кажи, як добре, що кохаеш,
а потiм знов вiзьми до вуст —
вiн мае з того шаленiти.
Не забувай його хвалити,
вiн сам себе не пiднесе.
Пишайся тим, що ти кохана,
кажи, що вiн е незрiвняний,
леч ти для нього вчиниш все.
Випитуй го, чого вiн хоче,
кажи, що тiльки забагне,
посеред дня, посеред ночi
все зробиш – хай лише мигне.
Проси, щоб грав, мов кобилицю,
при тiм хай лаеться i злиться,
го iншим разом обзивай.
Вiд слiв тих збудиться, побачиш,
повiр мя, ти для нього значиш,
що вiн для тебе значить, знай!
Тя мае збуджувати, дiво,
все те, що збуджуе його.
Вiддай йому i душу, й тiло…
Чи чуеш ти мене, агов?!
Повиннiсть в лiжку на приемнiсть
перетвори. Тодi взаемнiсть
для нього буде милий рай.
Абисте на сам верх пiдняти,
ти мусиш короля тримати,
мою науку пам’ятай!»
Я вся тремтiла вiд бажання,
коли до мi король прийшов,
звичайно ж – зайве одiяння —
опав пiд ноги легкий шовк.
Пахуча, гола, мов з купелi,
iшла повiльно до постелi,
король мене очима пас.
Здригалось тiло до забави…
Вiн шепотiв: «Це сон, чи ява!
Аллах з небес помiтив нас!»
Король дивився пильно-нiжно.
Лягла. Немов шатер живiт.
Леч стегна розвела неспiшно,
яскиня – орхiдеi цвiт.
Недовго милувався дивом,
в цiлунках викупав пестливо,
лiг бiля мене горiлиць
(бо я його про те просила),
струмiв угору прутень-сила,
жадана паля для дiвиць.
Я прутень узяла рукою,
легенько, порухом одним,
направила його до бою,
i вiн увесь у пiхвi зник.
Юж настромилась i гойдалась,
здiймалась вгору, опускалась,
iз боку в бiк, мов на стеблi.
Назад-вперед повiльним рухом, —
менi на все ставало духу, —
а вiн стогнав, здригався, млiв…
Я короля задовольняла
щоразу вправно iншим чином…
Тут королева замовчала.
Задумалась: – Ще е причина.
Хвороба грецька, мов навала,
Туреччину опанувала,
нашестя глупе i нiме:
«Узимку жiнка – щоб зiгрiтись,
улiтку хлопчик – остудитись», —
як сказано в «Кабус-наме».
Усi султани так вважали,
а Баезiд цiлий гарем
завiв, де хлопчикiв тримали,
що спали тiльки з королем.
Тi хлопчаки верхiв сягали,
посади важнi обiймали.
В ту пору кожен яничар,
звичайно ж, що значного чину,
побiля себе мав хлопчину,
щоб спав iз ним (не як товар).
Моему сину нецiкавi
жiноподiбнi хлопчаки.
Як даш му сина – вiзьмеш право
на нього мати вплив такий.
Перед Аллахом всi в отвiтi…
Чоловiки е рiзнi в свiтi
i рiзнi в свiтi е жiнки.
Однi достойнi, вартi, сильнi,
а iншi – просто прах могильний…
Ось з книги мудреця думки:
«Вродлива жiнка – юж, одначе,
могутнi стегна – добрий знак,
важкi сiдницi i гарячi,
красива талiя, вiдтак.
Прекраснi руки, ноги, плечi,
гарненька шия, стан, до речi.
Коли наблизиться така,
то зачаруе, як полюбить,
коли ж вiддалить, то погубить,
вона живе не напоказ.
Немов шатер, як сяде гордо,
немов корогва, як лежить.
Смiятись часто iй негоже,
смiх без причини – глупа мить.
Такi не плещуть язиками,
не дружать з iншими жiнками,
для неi в правi – чоловiк.
З-за нього голову втрачае,
з його руки лиш iсти мае,
йому лиш вiддае свiй вiк».
Розумна дiво, маеш знати,
король леч буде при тобi,
коли оцi усi ознаки
врахуеш у своiй судьбi.
Вiзьми цю книжечку в сап’янi
про рiзнi способи злягання,
вивчай абетку непросту…
– Та я ж не втямлю тут нi слова!..
– Вiд завтра будеш вчити мови,
а зараз прочитаю вступ.
10
О тiм, що я ся довiдала з книги «Сад розкошей»
«Сад розкошей» зоветься книга,
вона-сте для чоловiкiв,
та змiстом i жiнкам до шмиги,
знання iз глибини вiкiв:
«Щоб вдвох до любощiв злягтися,
слiд пахощами намаститься,
приемнiсть в тому е обом.
Пограйся з жiнкою, зневолюй,
цiлуй повсюдно, не до болю,
все тiло ласти язиком.
Цiлуй зсередини i зовнi,
i лоно, й пуп’янки грудей,
вуста i шию, й перса повнi,
покусюй – пристрасть пiдiйде.
Як стегна зм’якнуть – зробиш сутне —
в гарячу пiхву встромиш прутня,
так жiнка досягне мети.
По тiм не поспiшай пiднятись,
слiд рiзкостi остерiгатись,
здоров’я треба берегти.
Тепер про способи злягання
(я вся завмерла у чеканнi…):
Юж перший. Жiнка е на спинi.
Пiднiмеш стегна. Межи них
встромляеш прутня до яскинi
навпочiпки. То е для тих,
у кого розмiр прутня путнiй.
У кого ж закороткi прутнi,
юж другий спосiб в позi тiй:
iй пiднiмаеш праву ногу —
до пiхви правильну дорогу
iззовнi прутневi вiдкрий.
Юж третiй спосiб. Вводиш члена
до пiхви – зверху чоловiк, —
кладеш правицю на рамено,
пiд лiкоть лiву, щоб на бiк.
Четвертий. Ноги на рамена
й в розкiшницю вставляеш члена.
Юж п’ятий. Жiнка вже на боцi,
а прутня з усiеi моцi —
у пiхву. Шостий е вiдмiнний,
же ставиш жiнку на колiна,
вклякаеш ззаду, як годиться,
обхоплюеш ii сiдницi,
великi пальцi пiднiмають
сiдницi i злегка стискають.
Юж сьомий. Жiнка ся лягае
на правий бiк i пiдiбгае,
як тiльки може, лiву ногу
i вiдкривае ту дорогу,
в яку ти, сидячи на нiй,
на ii правому стегнi,
заводиш прутня. Спосiб восьмий.
На спинi жiнка. Ноги босi —
на плечi. Ширше неодмiнно.
Заходиш в неi на колiнах.
На лавi жiнка – юж дев’ятий.
Їй треба спину притуляти
до стiнки, щоб зiгнути ноги
в колiнах, – прутню дати змогу
зайти. Про стiл iще не йшлося.
Це е таким десятий спосiб.
На спинi жiнка, на столi,
на плечi ноги – щоб врозлiт,
ти в неi стоячи заходиш,
мiж варги в пiхву прутня вводиш.
Юж одинадцятий. Береш,
же жiнку на живiт кладеш.
Обов’язково пiд живiт
високу яську класти слiд.
На ширину розводиш ноги
i граеш зверху до знемоги.
Дванадцятий. Тут стовбур треба.
Для жiнки есте, не для тебе.
Вона на дерево зiпреться,
сiдницi випне й вiддаеться.
Тринадцятий. На спинi муж.
Присiсти мае жiнка юж
й на прутнi юзити приемно,
приемнiсть та обом взаемна.
Леч чотирнадцятий. Сiдае
згори на прутня жiнка знов
i просто ноги випрямляе,
належно, рiвно, до основ.
П’ятнадцятий. Же муж на лавi,
чи в крiслi. Жiнка для забави
йому на стегна мае сiсти,
щоб прутню легше було влiзти…»
На тому читання скiнчилось,
i Валiде собi пiшла.
А книга в мене залишилась,
щоб я навчитися могла.
Малюнкiв в книзi було доста,
запам’ятати дуже просто,
це те якраз, що треба мi.
До евнухiв не опущуся,
науки любощiв навчуся,
король до скону буде мiй!
11
О тiм, як-ем зазнала розкошей
Настав юж день – султан вернувся…
Скажи: «Нудила ся за мнов?»
На шию впала. Вiн затнувся.
Зрадiла, що мiй пан прийшов.
Же цiлим тiлом розпашiлим
тулилася до его тiла,
в шальварах ворухнулась плiть…
Ось я вже гола. Ми в постелi.
Вуста бiжать вiд п’ят до стегон.
Давно очiкувана мить.
До пiхви з соком воiн спраглий
припав, немов до джерела…
Чи е на свiтi iнша правда?
Чи в кого ще така була?
В розкiшницi його долоня.
В яскинi палець. Я в полонi.
І дрiж, i тремт, i стогiн… Шал!
Нарештi прутень вглиб до краю…
Я з ним злiтаю й опадаю…
О свiтку мiй, дев’ятий вал!
Не стратила заледве тяму
на хвилях розкошей п’янких.
В’юнкими нiжними ривками
я вислизнула з-пiд руки.
Вустами прутень вiдшукала,
кусала, цiлувала, ссала
солодкий вишуканий плiд.
Червонi губки розгорнула,
ледь те звiрятко не ковтнула
з калиткою за ним услiд.
Леч брала го все глибше й глибше,
вiн прослизав в моi вуста
i лоскотав менi обличчя
волоссям. Прутень виростав.
Була в жадобi спрагла, яра,
стискала в пальцях его ядра,
хай знае – я така одна.
Довкола прутня волосини
зривала. Вiн од п’ят до спини
напружився, немов струна.
Як подивилась на султана —
небачений, незвичний вид.
Леч попросила мого пана,
щоб вiн уклався на живiт.
Же я набрала зiлля в жменi
i вiд сiдницi до раменiв,
соромним сидячи на нiм,
втирала аромати в тiло —
го тiло, як вогонь горiло,
оба звивались, як в огнi.
Розслабила напнутi м’язи,
погладила по рiвчику,
Запхала палець, й другий разом —
вiн розкiш ще не знав таку.
В долоню втерла зiлля згодом
(пан чула-м прагне насолоди).
Як вiн робив мi перед тим,
вкрутила руку му в сiдницю,
немов цеберко у криницю,
i по зап’ястя зникла в нiм.
Гаряче i м’яке вiдчула —
нi вiн, нi я не мали слiв.
Юж горiлиць перевернула —
король безвольно розiмлiв.
Все тiло его ся здригало,
я не спiшила-м, зволiкала,
мiй пан постiль скородив в жмут.
Як солодко тим володiти,
кому вклоняеться пiвсвiту,
i волю правити йому.
По тiм закiнчилось терпiння,
всмоктала прутень як могла,
ударив струмiнь в пiднебiння,
шербетом патока текла,
вуста, язик обволiкала,
до краплi ликнула-м й опала…
По тiлу з голови до нiг
в обох нас бiгали мурахи.
Немов утомленi двi птахи,
ми з ним забулись увi снi.
12
Альтанка любовi
Прокинулась пiд спiв пташиний
через вiдтворене вiкно.
Надворi сонце, свiтла днина,
король чекав мене: «Аж, но,
вбирайся, – мовив мi, – кохана,
я покажу тобi альтану —
таких не видiла нiде…»
В пахучу зелень розмаiту,
у таемниче диво свiту
мiй добрий пан мене веде…
Небачена краса, незвична,
це слiд побачить на вiку.
Стрiчае угорi велично
на входi прутень у вiнку.
Розкiшниця на iншiм входi…
Ви побувайте при нагодi,
якщо вас обере султан,
у тому вiвтарi любовi,
тодi наявно, а не в словi,
ви зрозумiете мiй стан.
Сувiй довжезний по альтанi,
тонкi арабськi письмена
там виписанi на сап’янi —
для прутня й пiхви iмена.
«То – поетичнi, розумiеш,
я прочитаю, як не вмiеш».
Король почав: «Спис, Меч i Пхач —
се Прутень – Котик, Єдноокий,
Непереможний i Жорстокий,
Безрукий, Голуб, Вiдкривач.
Погашувач жаги, Вертлявий,
Пливак, i Вламувач, i Трач,
Охлялий, Мешканець темряви,
Сплюх, Волохач, Звiдун i Швач.
Клин, Ворохобник, Довгошиiй
i Твердолобий, i Плiшивий,
Таран, i Смолоскип, i Гриб,
Визволювач чужого тiла
i Викрутас, i Цвях, i Шило —
наймень тут е на рiзний штиб.
Менi сподобалась пригода:
– Звiдкiль взялись тi iмена?
– А кожен пише, хто приходить…
– Менi дозволиш? – Я те знав, —
вмочив перо: – Юж, прошу, панi,
повiдж, а я впишу в сап’янi.
– Пиши: Ковзан, Марко Пекельний… —
король записував ретельно, —
i Довбня, й Самовитискач,
i Макогiн, i Маслобiйка,
i Булава, i Самосiйка,
Квач, Кiл i Пакiл, i Товкач.
Король на те зайшовся смiхом
й наймення пiхви зачитав:
– Цьмакаюча, Доверху мiхом,
Розтята, Прiрва, Варгата,
Губки з борiдкою, Тужлива,
Ситко i Пекло, Краснослива,
Смоктачка, Хтива, Їжачок,
Настирлива i Гребеняста,
Смаколик, Щiлина губаста…
А ти пiдкажеш менi що?
– Дупельце, Ружа, Пастка, Нiрка,
Макiтра, Ступа, Свiчкогас,
Криниця, Ополонка, Дiрка…
– Нiхто не годен був за раз
iмен назвати так багато, —
король хвалив. Я була рада.
Тодi до вiвтаря пiдвiв.
На нiм вiдкрита книга груба:
– Тут вiршi про кохання, люба,
як хто у давнину любив.
Я деякi напам’ять знаю.
Шейх Ас-Суютi. Прочитаю:
«Слава Аллаху, же сотворив кунштовних жiнок,
Же годнi витримувати напiр гвалтовних прутнiв!
Слава Аллаху, же сотворив рiвнi i твердi прутнi,
Подiбнi до списiв, аби ся вбивали вони iно в пiхви, а не деiнде!
Слава нехай буде тому, хто обдарував нас
Приемнiстю ссання i гризiння варг,
Кладiння грудей на груди, стегон на стегна
І позоставлення нашоi калиточки пiд брамою любови!
Слава i вiчний мир буде тим спосеред вас,
Которi вмiють цiлувати делiкатне личко,
Стискати чудний стан, показувати пiхвам найбiльшi прутнi
i заливати розкiшницi солодощами меду!
Трiмося i заглиблюймося, пиймо вино i ся розiгрiваймо,
Вдаряймо i витягаймо, добиваймося в дверi,
Стараймося, аби наймилiшi удари
Наступували по найгвалтовнiших!»
А далi в книзi е поради,
як задоволення пiдняти:
«В горнятко меду кинь для втiхи —
дванадцять зерен мигдалю
i сотню кедрових горiхiв.
Жага до любощiв зростае
у тих, хто курячою жовчю
i пiхву й прутень натирае.
Ще можна сало розтопити
i, коли виникне бажання,
ним прутня добре помастити.
Розжоване вербове гiлля
i мазь iз ягiд бузини,
iнбир в оливковiй олii —
вiдомi люду з давнини.
Ще в любощах допомагае,
коли жувати перед тим,
зерно гiрчичне й трохи чаю.
А е ще напiй для кохання:
сiк цибулевий рiвно з медом —
варити й пить перед зляганням».
У книзi цiй, ось далi, тут,
Є про жiнок з усiх усюд:
«У вiзантiйок волооких
широкi пiхви i глибокi.
Гiшпанки гарнi непомiрно,
та пахощiв на них надмiрно.
Індуски, хiнки i слов’янки —
це не жiнки, есте, поганки.
Бруднi, паскуднi, найглупiшi,
найнiкудишнiшi, найгiршi.
Муринки же – тi е розкiшнi,
послушнi, у коханнi втiшнi.
Спокусливiшi – iрадiйки,
а найсердечнiшi – сирiйки.
А бедуiнки й персiянки —
неперевершенi коханки,
до того ж есте найвiрнiшi
i, що важливо, найплiднiшi.
В нубiйок пiхви, наче пiчки,
i укшалтованi сiднички.
Турчинки мають пiхву зимну,
мороз бере калитку аж,
у сварках дуже злi, нестримнi
й вiд перших злучень входять в тяж».
– Чим провинилися слов’яни?!
Про них у книзi тiльки зло!..
– Ще не звойованi Балкани
тодiсьмо. Ляшок не було.
Русинок теж iще не знали.
Але тепер, щоб знати мали
iз Роксолянii дiвиць,
впишу: солодкi i пестливi,
в них пiхви спраглi, смокотливi,
слiд перед ними впасти ниць.
Розвеселити тебе хочу,
вiд бедуiна тут урок, —
король мi засмiявся в очi, —
що жив в пустелi без жiнок:
«Щоб скрасити журливу днину,
для злучення знайди тварину.
Найперша в рядi е коза.
То вигiдна для злуки штучка,
задертий хвiст вiдслонить дучку,
щоб прутень зручно заповзав.
Доступна, бо малого зросту,
але ж рухлива, шерсть слизька.
Єдного мужа тут не доста,
тра щоб еден тримав в руках
ту бистру бестiю за роги,
тим часом другий дiло робить.
Гаряча пiхва у кози!
Коли в нiй прутень весь зникае,
то мов у полум’i палае,
пече й калитку до сльози.
Корова в злуцi геть не дика,
iз нею добре гарувать.
Єдина прикрiсть – завелика,
слiд рихтування лаштувать.
Вузенька пiхва ув ослицi,
та юж на кого розiзлиться,
то ратицею втулить вмить.
Ще в цьому дiлi справна гуска,
у неi зручно все i вузько,
лиш треба трохи придушить…»
В цiм мiсцi наше реготання
завершило оте читання…
13
О тiм, як я стала гассекi гурем (царицею гарему)
За кiлька днiв пiсля едему
пригода трапилась сумна.
Була царицею гарему
жеж черкесiйка, бо вона
султану сина народила.
На мене лютилась, шипiла —
пан ся зi мною утiшав.
В саду мене вiдслiдкувала,
юж дряпала, волосся рвала,
була би вбила без ножа.
Мi шию обiруч стискала.
Ледь вирвалась. Вона услiд:
– Ти – м’яса проданий кавалок,
зрадливе стерво, сучий плiд!
Тобi рiвнятися зi мною?!
Сховалась я в моiм покоi,
дивлюсь в люстерко… На щоцi —
о жах! – подряпини кривавi!
Менi тепер не до забави…
Ще й на обох руках синцi!
Король ся нудив тоi днини,
за мною евнуха прислав.
Я показала ему спину,
вiдмовилася, не пiшла.
Юж пан уперто вдруге кличе.
Пiшла. Уздрiв мое обличчя.
– Як? Ти з подряпаним лицем?!
Так ось чому iти не хочеш!
Менi доправить перед очi
негайно Гасекi Гуррем!..
Мене побачила й вiдразу:
– Жалiтись, бачите, прийшла!
Ти – проданий кавалок м’яса
i е, i будеш, як була!
– То я ii сюди спровадив, —
король спинив, – я хочу знати,
що межи вами там зайшло?
– Зайшло? Про що мiй пан питае?
Немов того нiхто не знае,
куди слов’янку повело!
Я королевича вродила,
ти тiшився, пишався ним.
Слов’янка ж короля вiдбила,
король мене вiдсторонив.
Я у гаремi королiвна,
та мавпа-сте менi не рiвня,
ти лiпше жабу покохай!
– Щоб з iншими ти не рiвнялась
i тiльки першою вважалась,
до сина нинi вирушай!
Вiдтак скiнчились дикi iгри,
щоб я жорстоко не карав,
найвища будеш з-помiж iнших
в Магнесii, – король сказав.
Та втямила, що зле вчинила,
забiдкалась, сльозу пустила,
я була схильна до жалю.
Та юж удвох нам буде тiсно,
вродити сина маю, звiсно,
йому дорогу простелю.
14
Як-ем ся кшталтувала далi
Вiдтак, мiж королем i мною
не було бiльше перепон.
Я упiрнула з головою
в науки. Ставила на кон
знання, не тiльки куншт лобовi,
купалася у вiршах, в словi,
а ще у безлiчi наук.
Арабську вчила i турецьку,
а ще до того трохи грецьку,
не випускала книги з рук.
Ми часто й довго говорила
на рiзнi теми з Валiде,
вона багато пояснила.
Питаю якось: – Розум де
жiночий мiститься, ти знаеш?
– А ти чому про це питаеш?
– У стегнах розум, поясни,
про це ось пише Аль-Кабiрi…
– Ну, це неправда в повнiй мiрi,
не в стегнах – в лонi, помiж них.
Замолоду же мислить лоном,
повiр мi, кожна, я права.
Леч як спаде жаги корона,
вступае в силу голова.
– Любов, знання i насолода,
i туга, – знати я не проти,
де у жiнок вони живуть?
– В розкiшницi, у серцi, в оцi —
у тому е найвища суть.
Знання ув оцi. Бачиш оком
його й захоплюешся ним.
До серця йде любов висока,
яку нiкому не спинить.
Заволодiе серцем пристрасть,
яскрава, чиста, промениста,
й оселиться покiрно там.
Коли ж розкiшниця зазнае
з коханим любощiв навзаем, —
в тiм насолода й гiркота.
Розкiшницею, маеш знати,
в найпершу чергу добре й зле
умiе жiнка розрiзняти…
– Я зрозумiла це… Але…
Якi жiнкам до шмиги прутнi?
У любощах, з усiх, що сутнi,
найнайприемнiшi якi?
– Жiнки, що наче ружi гожi,
една iз едною не схожi.
Ну… Є високi, е низькi…
Й розкiшницi е рiзнi, дiво,
так, як i пристрасть, i любов.
Яка – гаряча i пестлива,
в якiй би – й шкворiнь охолов.
Чоловiки е ницi й путнi,
в них рiзна здатнiсть, рiзнi прутнi,
любов i ненависть… Ади,
якщо у жiнки близько матка,
iй треба у такiм випадку
короткий прутень i твердий.
Далеко матка – прутень довгий,
твердий, до краю щоб зайшов.
Звичайно, якщо жiнка добра,
тодi взаемнiсть i любов.
Лиха натура – то злягання
нiяк не викличе кохання.
Якщо ж гаряча i палка,
потульна, щедра i пестлива —
з такою е любов щаслива,
без грубощiв i нарiкань.
Якщо жона низького зросту,
iй прутень значення не мае,
у любощах вона не постить,
вiдверто, вiддано кохае.
Жiнки високi зимнi, штучнi
i норовливi, i бундючнi,
вони спалахують не вмить.
Високо носяться, щоб знала,
iм прутень треба досконалий,
непросто iх задовольнить.
Мое базiкання, як повiнь,
а попри те, життя летить.
От i скiнчилась моя сповiдь,
за помилки Аллах простить.
Чи я писала чесно, гарно,
чи нерозважливо i марно,
але не чую в тiм вини,
що змалювала дii й лики…
Аллах Всевишнiй i Великий,
найперший в тому рахiвник.
Багрин (1-2-й, 13-14-й роздiли) – Миргород (3-12-й роздiли), березень 2017
Олександр Пушкiн
Гавриiлiада
Цар Микита i сорок його дочок
И к персям юным, изнывая,
Главой усталою прильнуть:
И, цепенея и рыдая,
На лоне жизни, лоне рая
Хотя минутку отдохнуть.
Тарас Шевченко. Тризна
Гавриiлiада
Воiстину еврейцi молодiй
Я зичив би душевного спасiння.
Прийди до мене, милий ангел мiй,
Прийми благословення як прозрiння.
Я у краси земноi на посту!
Люб’язних вуст усмiшка задовiльна —
Царю небес i Господу-Христу —
І вiршоспiв на лiрi богомiльнiй.
Сумирних струн, можливо, врештi-решт
Їi вiзьмуть в полон церковнi спiви,
І дух святий зiйде на серце дiви;
Думок володар i сердечних веж.
Шiстнадцять лiт, невиннiсть i незнання,
Скiс чорних брiв, незайманих горбкiв
Пiд полотном пружисте хвилювання,
Нога кохання, бiлий ряд зубiв…
Навiщо ж ти, еврейко, усмiхнулась,
Нащо рум’янець личко фарбував?
Нi, свiтку мiй, ти, певно, обманулась:
Я не тебе, – Марiю описав.
В полях, далеко вiд Єрусалима,
На вiдстанi вiд юних волоцюг
(Яких чорти посадять на ланцюг),
Красуня-дiва, ще нiким не зрима,
Без вигадок вела спокiйний вiк.
А муж ii, поважний чоловiк,
Плохий столя!р, сокирник посивiлий,
В поселеннi единий був до дiла.
Вдень i вночi як проклятий крутивсь
То з пилкою, то з рiвнем пiд рукою,
З сокирою, i навiть не дививсь
На тi принади, що йому дались;
І потаемний, витканий судьбою,
Ще у бутонi нерозкритий цвiт,
Що був готовий здивувати свiт,
Лiнивий чоловiк, а чи старенький,
Своею лiйкою не орошав.
Як батько, чемно опiкав еврейку,
Їi, невинну, тiльки годував.
Та, братiе, з небесного амвона
Всевишнiй Бог свiй погляд притулив
До стану, до незайманого лона
Раби своеi – й у собi збудив
Завзяття; i в премудростi глибокiй
Благословити взявся вертоград —
Той вертоград, забутий, одинокий, —
Нагородити щедро дивний сад.
Нiч в нiмотi простори обiймае;
Марiя у кутку собi дрiмае.
Рече Всевишнiй, – дiвi сниться сон;
Їй в небесах вiдкрився горизонт
У глибинi, для ока неозорiй;
У славi осяйнiй, легкiй, прозорiй
Тьми янголiв хвилюються, киплять,
Нелiченi лiтають серафими,
Бряжчать на звучних арфах херувими.
Архангели у нiмот? сидять,
Покривши мудрi голови крилами, —
Яскравими окутаний хмарками,
Господнiй трон, без стелi i без стiн,
І Свiтлий вмить очам явився Вiн…
Всi впали ниць… Стихае арфи дзвiн.
Схиливши голову, Марiя офiруе,
Дрижить як лист i голос Бога чуе:
«Краса земних люб’язних свiту донь,
Ізраiлю незаймана надiя!
Я вiд любовi весь полуменiю,
Чекай торкання праведних долонь:
Готуй себе до послуху вiднинi,
Жених несе любов своiй рабинi!»
Знов у хмарини вбрався Божий трон,
Став на крило небесний легiон,
Чарiвна арфа шле привiтнi звуки…
Вуста вiдкривши i схрестивши руки,
Марiя вся у неба на виду.
Але куди схвильовано ведуть
Їi уважнi полохливi очi?
Хто в натовпi придворних молодих
Із неi не зведе очей своiх?
Шолом iз пiр’ям, одяг парубочий
І кучерiв закрути золотих,
Високий стан i погляд соромливий —
Все до вподоби дiвi незрадливiй.
До серця iй володар бiлих крил!
Пишайся тим, архангел Гавриiл!
Пропало все. Попри дитячi пiнi,
На полотнi отак зникають тiнi,
Народженi в чарiвнiм лiхтарi.
Прокинулась красуня на зорi
І нiжилась на ложi в млоснiй лiнi.
Та дивний сон, та милий Гавриiл
Немовби ii зiллям опоiв.
Царя небес вона в полон хотiла,
Приемнi iй були його слова,
І перед ним вона благоговiла, —
Та Гавриiл милiшим був – овва…
Так iнколи дружину генерала
Приваблюе козирний ад’ютант.
Що нам чинить? так доля наказала, —
З цим згоднi i невiглас, i педант.
Химер любовi нам не обiйти
(Не мислю нинi iншоi розмови).
Пiд поглядом вогненним гоноровим
Нуртуе кров, колишуться свiти,
Коли нудьга бажань непоборимих
З’iдае нас i душу тяготить,
Нас переслiдуе усюди i томить
Предмет один страждань i дум незримих, —
Ну, правда ж? в колi друзiв молодих
Повiрника знаходимо для тайни.
О пристрастi! Говоримо про них
У захватi юнацькому, звичайно.
Коли ж ми раптом упiймали мить,
Крилату мить довiрливоi згоди,
До радощiв на ложi насолоди
Красу вдалося вмiло прихилить,
Коли любовнi вiдiйшли страждання
І нам бажати вже нема чого —
Щоб оживити пам’ять про кохання
З повiрником плiткуемо – агов!
Їi пiзнав ти, Боже, хвилювання,
І ти пашiв, Всевишнiй, як i ми.
Творити ти закинув намагання,
В мольбах небесних загубив старання, —
Складав палкi закоханiй псалми,
Спiвав з небес: «Люблю, люблю Марiю,
В журбi свое безсмертя волочу…
Де крила? До Марii полечу,
На ii грудях я спочить волiю!..»
Ще щось подiбне у поривi плiв —
Всевишнiй полюбляв барвистiсть слiв…
Улюбленця покликав, Гавриiла,
Про почуття у прозi розказав.
Розмови iхнi церква утаiла,
Євангелiст тут, певно, маху дав!
Та збереглися письмена вiрменськi,
Що Цар небес хвалу йому вiддав,
В Меркурii архангела обрав,
Позначивши у ньому ум вселенський, —
І до Марii ввечерi послав.
Архангелу такi наряди прiснi,
Бо вигода дорiвнюе нулю.
Писульки переносити i вiстi
Хоч вигiдно, але ж вiн самолюб.
І слави син, не кажучи жалю,
Вступив у роль – послужливий догiдник
Царю небес… а по земному звiдник.
Та не дрiмае ворог, сатана!
Почув вiн раз, блукаючи у свiтi,
Що Бог еврейку мае на примiтi —
Красуню юну, а мiж тим вона
Вiдвести мае люд вiд муки пекла.
У пiдступах лукавий добре петрав —
Клопоче вiн. Всевишнiй попри те
На небесах долав нудьги нападки,
Про свiт забув, навколишне – пусте,
Ну хто порушить складенi порядки?
А що ж Марiя? Нинi де вона,
Печальна юна Йосипа дружина?
В саду своему, жальних дум мана,
Слiз i журби дiвочоi причина,
Розрада тiльки у чарiвних снах.
З душi не вiдлiтае образ милий,
До Гавриiла рветься серце й тiло.
У прохолодi бiля джерела
Красуня в коси думи заплела;
Не милi дiвi пахощi духмянi,
Не веселить прозорих вод дзюрчання…
Змiя прекрасна раптом приповзла.
Поблискуючи шкiрою своею,
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38610627) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения